Найвідоміша бучанська довгожителька

0
210

Однією з найвідоміших бучанських довгожительок є Туріченко Ганна Яківна, якій нещодавно виповнилося 90 років. На її долю випало чимало випробувань і трагедій: колективізація, Голодомор, війна. Але вивчившись на лікаря, вона опанувала кілька медичних професій, які і привели її до Бучі. Наше видання вирішило розповісти про її нелегку долю і та поділитися її життєвими порадами. 

Ганна Яківна Туріченко народилася 17 лютого 1929 р. у відомому селі Медведівка Медведівської волості Чигиринського повіту – у Холодному Яру. На батьківщині Богдана Хмельницького. Зростала вона у багатодітній сім’ї довгожителів – 5 дітей і батьки. Усі представники родини також прожили за 90 років.

Пережила Ганна Яківна чимало за своє життя. Народилася вона у рік колективізації. А під час Голодомору 1932-1933 р. ледь вижила з родиною. Вона розказує про ті страшні роки: «активісти прийшли – всю їжу і зерно забрали. Абсолютно все забрали. Навіть невеличкі мішечки вигрібали або просто у землю втоптували. Моя мама сховала торбинку із борошном у колиску до меншої сестрички. А активісти підняли дитину і забрали це борошно. І з печі витягнули. Мама сховала туди гречану крупу, та її витягнули і висипали. А як весна настала – відкопали картоплю, та й оті залишки їли – мама з них оладки пекла, — лушпиння картопляне помиє, висушить в печі, тоді у ступі товкли, і качани лузані у ступі товкла через решето – ті оладки такі гіркі, кислі, а їли. Прийшов дід – батьків батько — дід Антін. Це 1933 рік був. Прийшов, а мама витягла з печі такий горшечок маленький, та дає дідові тих пару оладичків. А він каже їй: «Маня – спасай дітей. Я вже не жилєц». А ноги в нього отьочні такі, од голоду. І в 1933 він помер дід. Похоронили його. Пережили цей довоєнний період такий».

А після цього по Україні прокотилася війна, і прийшла у Холодний Яр. Ганна Яківна розказує про цей період: «у нас у 1942 р. німці півтора місяці стояли на подвір’ї. Мій брат Іван 1925 року народження пішов у партизани у наш Чигиринсько-Медведівський ліс – щоб не забрали на роботи в Німеччину. А я, мені 13 рочків було, кожен день носила йому їжу. То в торбинці, то у сумочці, то у відерці, щоб німці ж не бачили. І кожен день хитрувала, щоб не зрозуміли цього, ходила то зі свого двору, то від сусідів. А з часом мені стали давали завдання – шпигувати за німцями, а я і доповідала їм про пересування чи зміни у їх розташуванні. І я вийшла з лісу, годин у 10 ранку – бачу два німці на узліссі. І зразу підійшли до мене. А я несла письмове донесення – у пазуху сховала. А німці облапали і витягли його. І кулаком як став один молотити мене в лице, в груди, збив з ніг, став ногами бити. Били удвох у спину і ноги. Побачивши, що я втрачаю свідомість, один сказав «Гут, гут», — мабуть зупинив побиття, та й пішли. А я втратила свідомість, і прийшла у себе вже вночі. І роздивившись, не змогла зорієнтуватися де я лежу. Спробувала стати – не можу. Все болить, грязна, в крові. Підлізу – метрів два – та й лежу. Так начало розвиднятися, чую – звуки якісь – може люди йдуть – буду кричати. Аж зрозуміла, що то вовки голодні вили у лісі. І від виття мені так страшно стало, і думаю все – як вовки тут знайдуть – на шмаття порвуть, і я нікого зі своїх не побачу і мене не знайдуть. Думаю – «Луччє б мене німці вбили».

Довго лізла, і таки вийшла на хату од лісу. Мама знала куди я пішла, тільки не шукала, а я у двір заповзла грязна та й лежу. Мама руками сплеснула, та витягнула мене у хату, обмила, вложила, і я пошти год не ходила. Побитий хребет був, ніякої медицини не було тоді. А тоді видно німці питали що з дитиною, а вона сказала, що пішла по воду – і впала у колодязь. І витягли», — розповідає Ганна Яківна.

Та на цьому поневіряння і біди її та родини не закінчилися. Коли німці відступили з України у 44-45 рр., — повернулися тиранічні радянські порядки. «Мама хворіла на ревматизм, а заставляли ходити на польові роботи, і попри недугу, активісти, які прийшли в село, судили маму – присудили 6 місяців примусової праці за те, що вона не ходила на польові роботи. І я за маму відробляла – полола буряки на рівні з жінками. Худа була – дистрофік. Війна ж була – всі виснажені. І на буряках багато трудоднів заробила – дали мені довідку про це. А розраховувалися за зароблене зерном – по 20 грамів за трудодень у кінці року видали. Грошей не давали. Отака була робота», — оповідає про ті часи пані Туріченко.

І лікуючи маму травами і народною медициною, вона якось збагнула, що вилікувати її може коли сама вивчиться на медика. І тоді пішла до школи, яку закінчила 1948 року, після чого успішно поступила до Дніпропетровського медінституту. Там же під час навчання вона знайшла своє кохання і вийшла заміж. 1954 р. закінчила інститут. Після цього у процесі кар’єрного зростання отримала нові медичні спеціальності: терапевт, психіатр, психотерапевт і мануальний терапевт. Загалом вона має 50 років стажу. Із них 22 роки вона була народним засідателем у справах неповнолітніх дітей. Потім її як фахівця 1979 року запросили у Бучу, де у Кичеєво якраз почали зводити психіатричну лікарню, у якій вона працювала з перших днів створення.

Ганна Яківна у своєму поважному віці має двох синів і дві онуки. Своїх близьких та оточуючих вона навчає простої життєвої мудрості з власного досвіду, приказучи: «пережила я всього і всякого, але прийшла до висновку, що треба не плакати за минулим, не жити майбутнім, а жити сьогоднішнім, теперішнім моментом. Кожен день. І берегти своє здоров’я. Бо присвячуючи себе одній лиш роботі людина забуває, що недоїла, недоспала, переохолодилася і тд. А здоров’я ніхто не поверне. А ці всі чинники призводять до передчасної появи хвороб», — підсумовує Ганна Яківна.

Сергій Овруцький

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите свой комментарий!
Пожалуйста, введите ваше имя