Не дитячі проблеми місцевої політики

0
150

Сокуренко Наталія Феліксівна – патронатний вихователь у Бородянському районі, мешканка селища Бабинці. Фаховий журналіст, автор публіцистичних видань «Кто подарит бронижилет журналисту», «Маніяк виходить на дорогу» та віршованих збірок «Герої не вмирають і не здаються», «Кіборг в Рай не поспішає». Працювала парламентським журналістом на телеканалі «Рада», у чисельних республіканських ЗМІ.

  • Що таке патронат і взагалі, звідки взявся він у селищі Бабинці?

Патронат — це  нова послуга, яка надає тимчасовий прихисток дитині, сім’я якої тимчасово опинилася у складних життєвих обставинах. Поки діти знаходяться  на реабілітації у сім’ї патронатного вихователя, в біологічних батьків є шанс подолати  власні проблеми.  На жаль, не усі батьки це розуміють. Є такі, що продовжують  вести антисоціальний спосіб життя. Тому дитина із вразливої родини знаходиться на утриманні патронатних вихователів декілька місяців. За цей час вони допомагають їй адаптуватися до нормальних та людських умов життя. Розкривають особливості соціально-психологічного стану. Оцінюють подальші потреби дитини і т.д. Потім, вихованці повертається у власну родину. У разі неможливості такого варіанту, влаштовуються до інших соціальних форм, дитячого будинку сімейного типу, опікунів, чи усиновителів. 

У селищі Бабинці наша патронатна родина працює вже три роки. Послуга з патронату була запроваджена у Бородянському районі у травні 2018 року. За програмою підготовки патронатних вихователів, затвердженою наказом Мінсоцполітики України №1349 від 19.08.2017 року, ми з чоловіком пройшли навчання та курс першої домедичної допомоги дітям. Навчання було не з легких, як і сам відбір кандидатів у патронатні вихователі.   Не кожний бажаючий, навіть після проходження відповідного навчання, отримує дітей.  Своїх перших трьох підопічних ми зустрічали 28 травня 2018 року.

  • Навіщо Україні цей проект взагалі? Чи  не є це новою формою відмивання державних коштів?!

На сімейний патронат нині держава покладає  великі сподівання. Його програма має допомогти їй у реформуванні  інтернатних закладів. Ця совдепівська спадщина, як система «виправного» виховання дітей має врешті решт, зникнути назавжди.  Варто уявити, скільки дитячих душ вона скалічила та вбила… Діти, які росли в інтернатних закладах, не часто діляться своїми історіями, воліють забути минуле як страшний сон.  Вони знають не зі статей та ефірів, як це – жити в інтернаті. Бути побитим, голодним, приниженим. Це – частина їхнього минулого з якого вони намагаються увійти в доросле життя. Тому часто повторюють помилки своїх батьків. Адже жити поза межами закладу їх ніхто не вчив…  Питання і у тому, куди дівати 30 000 її вихованців?!

 Новий для України проект «Сімейний патронат» базується на кращих практиках альтернативного догляду дітей, які тимчасово залишилися без батьківського піклування. Започаткований закордонними партнерами, він дуже допоміг нашій державі у питаннях профілактики соціального сирітства. Інновацію розроблено та вперше апробовано Міжнародною благодійною організацією Партнерство «Кожній дитині».  З 2016 року за підтримки Міністерства соціальної політики України набутий досвід схвалено та запроваджено на національному рівні.

  • Чим ви конкретно займаєтеся зі своїми вихованцями? Які до вас потрапляють діти?

 На жаль, вихованців легких у патронаті  не буває. Ми лікували чисельні дитячі болячки, ротову порожнину після вибитих зубів, шкіряні та інфекційні хвороби типу піодермії. Натомість, намагалися усіляко реабілітувати добром зламану та жорстоко розчавлену батьками, психіку малолітніх дітей.  З часом, добро таки перемогло зло і ми отримували  позитивний результат.

Приміром, наш  хлопчина знайшов на зупинці громадського транспорту сенсорний телефон з флешкою. Віддав нам зі словами: «Будь ласка, допоможіть знайти його хазяїна. Може хтось дуже засмучений із-за цієї втрати». Головне, сказав, що йому не потрібне чуже. Через оголошення, власник слухавки знайшовся. Чоловік не міг повірити, що телефон йому віддає патронатна дитина… Сьогодні діти чудово грають у футбол, шашки, шахмати.  Танцюють та співають гімн України. Передають пораненим бійцям у шпиталь свої малюнки та усілякі смаколики. Мріють, щоб швидше закінчилася  війна де гинуть  герої…  В їх маленьких сердечках є людяність і милосердя. На жаль, цих якостей сьогодні так бракує багатьом дорослим…

Зі своїми останніми  вихованцями також, навчилися плавати, читати, гарно малювати. Врешті-решт,  здолали таблицю множення. Замість хрестів, кладовищ та могил з покійниками, сьогодні ми малюємо свій уявлений дім, з котами, собачою будкою, квітами та димарем з якого в’ється димок з теплої і затишної оселі. Головне, вилікувалися від кіпи хронічних захворювань. Дівчинка і хлопчик перебували у нас 10 місяців, набули статусу сиріт і пішли до нової родини під опіку.

  • Що для вас є найважчим у роботі патронатного вихователя?

 Особисто для мене, найважчим у патронаті є розлучення з дітьми до яких ти прикипаєш усім серцем. Я розумію, що патронат є послуга і ми не є батьками для чужих дітей. Що наша професія – аналог професії вчителя, чи вихователя дитячого садочка. Розумію усе, але десь глибоко у душі тихенько плачу за своїми маленькими підопічними, яких я рятувала від хвороб, біля ліжка яких сиділа ночами, коли малечі було зле.

Незабаром вибори до місцевих рад. Новоствореним громадам та політикам я бажаю звернути свою увагу на безпритульних дітей. Більше працювати із асоціальними та багатодітними сім’ями. Створювати власні патронатні родини, щоб діти вашої громади, після реабілітації залишалися на своїй території. Щоб уникати кричущих випадків, постійно тримати у полі зору дитячі життя. Контролювати порушення прав неповнолітніх сиріт.

  • Чому ви прийняли рішення йти на вибори з командою  Олександра Таможнего?

Для мене він цілком нормальний політик у якого справи не розходяться з обіцянками. Я колишній парламентський журналіст, мала нагоду пересікатися з ним під час виборчого процесу на теренах парламентаризму. Олександр займається дітьми та допомогає вирішувати проблеми молоді. Сьогодні у команді Таможнього перебувають люди, які виконують якусь свою конкретну справу і бажають саме в ній, щось змінити на краще. Скільки у нас вже було пустобрехів…. Хтось може і дійсно працював. Натомість, більшість, лише збагачувалася дармовою земелькою та її продажем. В селищі Бабинці я мешкаю 15 років. За цей час, ліси навколо населеного пункту облисіли на 80%. Причина усіх «санітарних» чисток – то жук, то гусінь, то тля. Скільки цінної деревини під егідою «хворої» вивезли за кордон, одному Богу відомо.

Недобудовані дороги, не дочищені ставки, зате, майже повністю вирубаний ліс. Закрите відділення «Ощадбанку» у Бабинцях. Відтепер, люди оплачують комуналку у «Новій пошті» за чималі відсотки. За патронатну родину я вже мовчу. Окрім Новорічних свят, за неї мало хто згадує. А про її існування,  хіба що добре знає одна людина, наш сімейний лікар Алла Горнюк. Вона постійно лікувала усіх патронатних без укладення договорів. Безкоштовно і з серцем. Це школа і садочок, куди такі складні діти ходили. І вчителі, і вихователі завжди знаходили для них добре слово, намагалися допомагати.   Олександр Таможній пообіцяв купити  двоярусне ліжко і письмовий стіл, та купив. До нього, обіцяли це зробити тричі, але крім нього ніхто це не зробив. Час покаже, хто правий, а хто просто виконує свою роботу, не сподіваючись на дивіденди.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите свой комментарий!
Пожалуйста, введите ваше имя